Днями відбулася дуже цікава дискусія чому українські письменники радянських часів фактично не мали шансів уникнути співпраці з КДБ (посилання в першому каменті).
Причина є дуже простою: ти або співпрацюєш з органами державної безпеки, або держава не видає твоїх книжок.
Причому, сама процедура вербовки була дуже творчою - ніхто нікого не примушував щось підписувати: літераторів, з урахуванням їх психологічних особливостей, підводили до думки (інколи під час спільного розпиття спиртних напоїв до яких письменники були дуже охочими) що співпраця з органами є дуже шанованим обов'язком кожного радянського громадянина спрямованим на захист інтересів соціалістичної Батьківщини і трудового народу.
Варто зазначити, що розписка сама по собі не є доказом активної співпраці, адже не всі реально виконували завдання. Важливими є лише матеріали агентурної справи: донесення, звіти про виконані доручення, оперативні матеріали, оцінки кураторів, результати роботи...
Важливо й те, як колись завербована людина поводиться зараз, адже недарма кажуть "колишніх агентів не буває".
Радянські люди вміли розпізнавати кгбшних інформаторів за багатьма ознаками. Пам'ятаєте скандал з народною артисткою України Ларисою Кадочниковою, яка під час церемонії вручення премії Сергія Параджанова зухвало відмовилася говорити українською мовою?
Тоді ніхто не звернув увагу на важливу деталь з її біографії.
Кадочникова стала знаменитою не через свою епізодичну роль Марічки у фільмі «Тіні забутих предків», а завдяки тому, що вона багато подорожувала за кордоном де представляла цей видатний фільм на кінофестивалях.
А чому фільм представляла вона, а не режисер Сергій Параджанов?
А тому що його як і актора Івана Миколайчука не випускали, бо вони вважалися неблагонадійними через те що не співпрацювали з КДБ.
В часи СРСР неможливо було поїхати за кордон з важливою ідеологічною місією без співпраці з органами державної безпеки.
Тому щодо Кадочникової все зрозуміло - питання лише чи це вона "стукала" на Параджанова і Миколайчука, щоби самій поїхати за кордон.
Інтересно було би подивитися її агентурну справу, але спецслужби ніколи не здають своїх агентів щоби не втратити їх довіру.
До речі, її зухвала поведінка з відмовою говорити українською, повністю співпадає з головним завданням рашистської агентури - збереження і просування російського язика в Україні. Бінго!
Отже, кількість інформаторів КДБ у СРСР була просто шаленою — вони були майже в кожному колективі. Перебування на багатьох посадах також було неможливим без співпраці з чекістами. Тому людям доводилося вміти розпізнавати їх за певними ознаками, щоб уберегтися і не зіпсувати собі все життя.
У цьому сенсі дуже корисно ознайомитися з одним епізодом на "плівках Мельниченка" - розмова Леоніда Кучми із керівником Державної податкової адміністрації Миколою Азаровим 30 серпня 2000 року.
Азаров: Ну, я Петю повоспитываю, потому что, если Петя по молодости...
Кучма: Да нет, он не такой уж простой.
Азаров: Не такой уж простой.
Кучма: Ты знаешь, что он заканчивал?
Азаров: Что?
Кучма: Институт международных отношений.
(Пауза).
Кучма: А если ты задашь такой вопрос Литвину, то он скажет, что каждый студент там практически был агентом КГБ. Каждый студент был негласным агентом. С них брали подписочку – и все. Давай, не затягивай время...
* * *
Отже, і сьогодні корисно вміти розпізнавати агентів і інформаторів КДБ.
І ось що цікаво: ніхто з підозрюваних в стукачестві не зробив "камінг-аут" і публічно не заявив "Мене по молодісті примусили написати розписку про співпрацю, про що я щиро каюсь, але я нікого не здавав ні на кого не стукав, ніяких відомостей гебні не повідомляв, визнаю помилки і порвав із минулим"...
Як це пояснити?
